ЇМ СНИЛАСЯ РІДНА ЗЕМЛЯ...
Пролетіло моє життя, як літня ніч, швидко і непомітно. В уяві зринають лише картинки найбільш яскравих і пам’ятних подій, які не стерли з пам’яті навіть довгі роки. Часто думками поринаю у своє минуле, із щемом у серці згадую своїх рідних, які відійшли у вічність.
Колись наша сім’я була велика і дружна, де панували сімейний затишок і взаємна злагода. Батько, Франко Васильович, чудовий майстер-будівельник користувався великим авторитетом серед людей і румунської адміністрації за чесність і порядність. Він не любив людей жадібних, брехливих і підлих, махінаторів від справи майстровитих.
Якось з татом сталася цікава історія. У селі Брідок громада захотіла для своїх діток збудувати школу. Для здійснення своїх намірів запросили тата як вмілого і чесного майстра. Однак Чернівецька шкільна рада прагнула подвійно здерти гроші за будівництво школи. Сам губернатор Вінту приїжджав з архітектором, щоб умовити батька на їх суму - 6 мільйонів леїв. Три за будівництво, по одному, за їх версією, мали взяти губернатор, архітектор і Корчмарик. Але останній відмовився, добре знаючи, що вартість школи - 3 мільйони. Тоді Вінту сказав до архітектора: “Якщо він не знає жити, нехай повіситься...”.
Недавно мені довелося бути на відкритті і освяченні хреста 59 брідчанам, які не повернулися із сталінських концтаборів. Там почула, як Іван Бурик, репресований, втішався нашим татом: “Я згадую вашого тата. Весь Брідок згадує.
Такі золоті руки мав чоловік, що вікна і двері як сьогодні зроблені і припасовані.
А який був чесний. Самого губернатора засмішив, що хотів обібрати люд брідоцький...”.
Тато шанував розум і житейську мудрість, допомагав хворим і знедоленим, цінував людей працьовитих і майстровитих. Вважав, що кожна людина, чоловік чи жінка, повинна оволодіти якимось ремеслом. Прихильно ставився до тих, хто мав добру освіту і займався розумовою працею.
Батько багато працював, щоб дати своїм дітям освіту. А нас, дітей, в сім’ї було п’ятеро: найстарша Стефа (1918 р.н.), за нею Богдан (1920 р.н.), потім Марія (1922 р.н.) і Зіна (1924 р.н., хатні мене називали Зоня), а найменший Славко (1925 р.н.). Всіма нами, як годиться, опікувалася мама, Юлія Миколаївна. Чуйну душу і добре серце вкладала у своїх дітей.
Найбільш здібними і перспективними серед нас були Богдан і Славко. Саме на них батько покладав свої надії, бо з малих літ вони вчилися на відмінно, багато читали. Богдан до того ж дуже гарно співав, а Славко малював. Першим спробував продовжити навчання в гімназії Богдан, але йому відмовили. Якраз настали часи, коли румуни обмежували розвиток української мови і культури, посилили політику румунізації українців. Цими змінами обурювалося все буковинське населення, але молодь проявляла своє невдоволення більш відкрито. Вона вважала, що з таким становищем миритися не слід, а всіма силами чинити румунській владі спротив.
І коли в Заставні виник осередок Організації українських націоналістів, то Богдан зголосився до нього в числі перших. Тато попереджав його: “Пам’ятай, дитино, політика - це вогонь, може спалити”. Молодече завзяття важко спинити і він продовжував брати активну участь в організації. По цій причині совета закрили йому всі дороги у навчальні заклади. Якби вчасно не перейшов у підпілля, то не минути б арешту. Спочатку переховувався у Заставні і навколишніх селах, а потім в Галичині.
Батько переживав за Богдана, бо догадувався, що на нелегальному становищі йому живеться не з медом. Знайомі дали знати, що брат перебуває в селі Бедриківці Заліщицького району. Раніше, в сусідньому селі Блищадь, я жила у тьоті і навчалася в місцевій школі. Тато попросив мене віднести Богдану теплий одяг (пальто, шапку), бо наближалася зима.
Добралася без особливих проблем в село Бедриківці, але тут мене затримали наші хлопці, як московську шпигунку. Чужу людину в селі відразу помітно. Завели до хати і стали чинити допит. Найперше їх цікавило, з якою метою завітала в село. Кажу, до брата, бо він десь тут бореться за Україну. На вигляд старший серед них запитує: “А хто твій брат - мельниківець чи бандерівець?”. “Хай буде ким хоче - головне, що він стоїть за Україну!” - з гідністю відповідаю. “Зоню, це ти? - раптом чую голос, - як ти тут опинилася?”. Від порога до мене крокував хлопець, з яким навчалася у Блищаді. Всім стало зрозуміло, що я не московська шпигунка, і перестали мною цікавитися. Пам’ятаю, що одяг для Богдана забрали “Сокіл” і “Дуб”. Вони пообіцяли все передати Богдану особисто в руки, як тільки він повернеться з далекої дороги. Так я з ним тоді і не зустрілася.
Наступна звістка від Богдана надійшла в 1941 році. Він повідомляв, що перебирається (воювати) на Волинь і просив передати голку, нитки, ліки, вату, інший дріб’язок у село Хрещатик. Я принесла посилку в умовне місце і передала зв’язковому із Заліщиків, якого відразу переправили човном на протилежний берег. З того моменту і до 1971 року про брата нічого не знала і не чула.
Славко також пішов дорогою старшого брата. Вступив в ОУН, розповсюджував політичну літературу і листівки. В 1943 році його заарештували румуни. Не пригадую при яких обставинах це сталося, але пам’ятаю, як люто його катували. Били Славка орчиком від воза на очах батьків, на моїх очах. Страшно було на ті муки дивитися. Тато поривався схопити сокиру, аби боронити сина, але я тримала його за руки і відмовляла від цього вчинку. Могли заарештувати і тата.
Славка закрили в міську тюрму, а наступного дня повезли в село Дорошівці. Ми дуже переживали, бо думали, що його там втоплять. Через три години привезли знову у Заставну. Батько наказав віднести Славкові їсти, бо румуни за арештантів не дуже дбали. Заявилася годині об одинадцятій ночі і звернулася до вартового, щоб викликав Корчмарика Славка. Той відкрив підвал і крикнув: “Славку, на вихід!” Але звідти ніхто не обзивався. Вартовий запропонував самій спуститися у підвал. Я спускалася сходами і просила Бога, аби Славко не вмер. Підійшла ближче, а він лежить на нарах, мов неживий. Видно, від побоїв і важкого дня міцно заснув, а мої кроки його розбудили. “І ти, Зоню, тут?” - спросоння запитав. “Ні, - полегшено кажу, - тобі їсти принесла”.
Біда сама не ходить. За антирумунську діяльність (як члена ОУН) румуни заарештували і мого чоловіка Мартинюка Івана. Боліла голова за обох. Стали шукати впливових чиновників, які за гроші допомогли б обох звільнити. Таку людину знайшли швидко, бо румуни гроші любили і за них ладні були рідну маму продати. Зійшлися і на ціні - по 200 тисяч леїв за кожного. Для нашої родини це немалі гроші, прийшлося залазити в борги. Гроші, 400 тисяч леїв, відвозила у Чернівці сама. Супроводжував мене Чередюк Георгій Іванович, який привів у якийсь будинок. “Далі, - каже, - йди сама”, - і описав зовнішність людини, якій мала віддати гроші. Боялася, що хто-небудь вдарить мене по голові і відберуть гроші. Ризикувати не стала. Мовила до Чередюка: “Нехай той, кому належаться гроші, сам по них прийде”. Георгій ввійшов до будинку сам, а повернувся з товстим і прилизаним панком. Він став на порозі і чекав, сердито поглядаючи у мою сторону. Чередюк забрав у мене гроші і поспіхом віддав румунському чиновникові. Думала, що пропали наші гроші і рідним не минути казенного дому. Проте, на нашу радість, обох звільнили.
У 1944 році, коли німці відступали, емігрував у Німеччину і Славко. Боявся, що совета заарештують. Деякий час перебував у диверсійній школі, де готували зв’язкових для Української повстанської армії. Керував школою полковник Євген Побігущий. В мене і фотографія є, де Славко бесідує з полковником. Якось обмовився, що пішки сходив усі львівські гори, вибухом снаряда був присипаний землею і поранений у ногу. Про деталі тоді не розпитувала, вважала, що на це є ще час. Він планував приїхати в Трускавець на лікування, щоб пройтися тими дорогами, де воював. Не судилося. Здоров’я не дозволило прилетіти, а тепер і самого Славка не стало.
Зустрілися брати в австрійському таборі для біженців Ебензе. Там довірені особи від біженців їхали на склад і отримували продукти на цілий день. Готували собі їжу самостійно. Одного разу повідомили Славкові, що продукти на складі видає українець на прізвище Корчмарик. Дуже суворий. Це заінтригувало Славка і він наступного дня разом з усіма їде на склад. Там заходить у двері, чемно вітається, але у відповідь чує сердитий голос: “Що вам потрібно? Вийдіть за двері і дотримуйтесь черги!”. Славко відразу впізнав Богдана і з обличчя, і по голосу. Богдан, не відриваючись від роботи, навіть не зиркнув на відвідувача. “Ви мій брат”, - тремтливим голосом мовив.
“Який брат? Хто ви і звідки?” - допитувався Богдан. Ніяк не міг второпати, що єдиний, рідний брат Славко, якого залишив підлітком, може за тисячі кілометрів від дому стояти перед ним на австрійській землі. Славко з підлітка вже перетворився на статного парубка, а Богдан уявляв його ще хлопчаком. “З Буковини, брате, з нашої Заставни!” - не стримував своїх почуттів Славко. Аж тоді Богдан кинувся в обійми рідного брата. З тих пір вони вже не розлучалися. Разом виїхали в Америку, протягом усього життя допомагали один одному. Боялися давати про себе знати, щоб не нашкодити родині. Ми також не знали, що гадати. Чи десь загинули, чи, як і багато наших земляків, залишилися за кордоном.
Дізналася про місцеперебування братів у 1971 році. Нам прислала листа жителька міста Бучач Люба (прізвище забула), яка гостювала в Америці у свого брата. Її брат жив по сусідству з Славком. Саме Славко попросив Любу подати вісточку нашій родині про обох братів. З тих пір стали регулярно листуватися. З листів дізналися про їх життя, про сім’ї, як батьківська хата і рідна земля приходить до них у сни. Обидва домоглися, як і мріяв наш батько, великих висот. Славко став архітектором, а Богдан - доктор історичних наук, автор багатьох праць з історії України. Проживаючи за океаном, брати не переставали перейматися долею Батьківщини. А Богдан присвятив все своє життя дослідженню найактуальніших проблем української історії. Із лекціями виступав у Київському університеті, Києво-Могилянській академії, Львівському інституті народознавства, Чернівецькому національному університеті.
Вони і на віддалі продовжували любити свою Україну, рідну Буковину, але в радянські часи дорога на Батьківщину була обом закрита. Тільки через 53 роки, коли Україна стала вільною і незалежною, вони знову ступили на рідну землю праотчого краю, на батьківське подвір’я. Ще встигли поклонитися праху батьків, відвідати родину, пам’ятні місця дитинства...
За спогадами Мартинюк (з дому Корчмарик) Зінаїди Франківни,
1924 р.н., м. Заставна
Джерело: Черешнюк М. М. Сповідь на світанку. - Чернівці: Золоті литаври, 2005. - С. 223-228